Василь Чабан
Новела започатковує серію під назвою "Жінка і смерть"
Це роздуми про красу, зло та їх незнищенність,
підсвідому потребу людини в цих чинниках.
Ранок був сирий і холодний. Важке олов'яне небо готове було тріснути й завалитися на землю. Низько над озером стелився туман. Своїми довгими язиками він лизав стіни старої напіврозваленої стайні, що стоїть на березі. Підвалини стайні давно зігнили. Стіни повипучувалися й поросли мохом. У них зіяють діри на місцях спорохнявілих брусів. Дах дивиться на небо то тут то там оголеними латами крізь прогнилі ґонти. Неподалік завмер розбитий віз. Він було колись хотів утекти від старої стайні.
Куди не кинь оком - бур'яни. Реп'яхи й будяки, вищі за людину, перестигла прижовкла кропива. Стайню з зовнішнім світом єднає лише заросла стежка, що веде на давно забуте кладовище, так само заросле бур'янами. Могили майже зрівнялися з землею, але ще де-не-де бовваніють напівтрухляві дерев'яні хрести.
Вода в озері заросла лататтям і запліснявіла ряскою. У німому очереті таїться тривога. Навкруги мовчазно, без ознак життя. Єдине, що тут нагадує про відгомін його, - це зграя старих ворон, що заснула на одинокому всохлому дереві. Дерево на диво велетенське. Його кора давно спорохнявіла й опала. Скам'янілий біло-сірий стовбур стоїть над водою немов велетенський людський скелет, що задивляється на свою вроду.
Мабуть, до сходу сонця залишилося небагато часу, бо досить світла, щоб здалеку розгледіти, як у керунку стайні крізь реп'яхи, будяки й кропиву пробираються дві людські тіні. Видно поспішають. Одна спереду, скоріше всього, чоловік з рушницею напоготові, позаду постать жінки.
Так, це Василь в останню дорогу проводжає Ольгу.
Рушниця Василеві дісталася у спадщину від прадіда-діда-батька. Вона довжиною у ріст Василя. Люфу має восьмиґранну з дюймовим гладким круглим отвором, кремінний затвор. Ладується лише димним порохом через люфу. Розхід пороху на один постріл - з пригорщу. Кулі Василь відливає сам. Заняття це досить клопітне, вимагає тонкої технолоґії, яка передається від батька до сина в роду. На цю справу Василь тратить значну частину свідомого життя і має значні збитки. Але ливарня - гордість Василева. Заладована рушниця важить поза 20 кґ. Одну ваду має: як не кріпи люфу до дерев'яного приклада, все одно під час пострілу вона відскакує. Василь знайшов єдиний правильний вихід - кріпити люфу грубим конопляним мотузком власної ручної роботи.
Василь любить свою рушницю. Рушниця любить Василя. У його руках вона сміється й виблискує на сонці щастям.
Ольгу Василь поставив біля стайні від озера обличчям до сходу сонця. Вона стояла боса. Була середнього зросту. Юна, дещо поза 20. У тісній чорній міні-спідничці, з-під якої випинали тугі гарні стегна. Мала стрункі ноги, округлі коліна й гнучкий-гнучкий стан. Під білосніжною блузкою томились тугі круглі цицьки. Вона ніколи не носила ліфчиків. Вони тут зайві. В неї трохи похилі плечі, лебедина шия, рум'яне личко, рожеві пухлі губи, пишне розпущене волосся. Але найбільше ваблять її великі, глибокі та сині, наче поліські озера, очі. У цих озерах топиться світ. Рятунку нема нікому.
Ольга закохано дивилася на Василя. Василь не менш закохано - на Ольгу. Він миттю розірвав Ольжину блузку. Тугі білі цицьки на тлі засмаглої решти шкіри вирвались на світ і забриніли піснею. У цій пісні було все - юність, свіжість, щастя!
Ольга тулилася до стіни. Руки розставила навхрест. Її єство горіло бажанням. "Ці широкі стегна і великі цицьки Богом дані родити синів. Ох, скільки вона мені ще народить їх!" - подумав Василь. З цією думкою він відлічив десять кроків убік води. Підняв рушницю і прицілився у праву цицьку. Саме у праву, щоб довше мучилась. Ольга закохано дивилася на Василя. Той довго цілився. Під вагою рушниці німіли руки. Доводилося її декілька разів опускати й знову цілитись. Ольга бачила, як Василь натиснув цинкель.
Вибух сягнув небес. Але ніякий вибух, ніякий грім не може порушити навколишній спокій. Зграя старих ворон на дереві-скелеті не ворухнулася. Заклубочилася величезна хмара синього порохового диму. Вона проковтнула і стайню, і майже половину озера.
Коли дим розвіявся, на росяній траві завидніло прекрасне Ольжине тіло з простреленою правою цицькою. Вона дивилася в небо розкритими очима. З рани точилася молода гаряча кров.
Василь був далеко. Він прямував зарослою стежкою убік старого кладовища. У лівій руці він ніс важку восьмиґранну люфу з гладким круглим дюймовим отвором, яка й далі диміла синім пороховим димом, а в правій - дерев'яний приклад від рушниці. Конопляного мотузка власної ручної роботи не було. Його розірвало на дрібні кавалки.
Сьогоднішній день для Василя видався важким. Він, накінець, підготував до чергового вжитку рушницю. Стомлений присів на поріг ливарні, спершись на восьмиґранну люфу. Сидів мовчки. Про що він думав, ніхто не знав. Але час біг. Вечоріло. Ольга наблизилась тихо, сіла мовчки поруч. Невдовзі обидві нерухомі постаті, чоловічу й жіночу, поглинули вечірні сутінки.
1994.09.01. Скнилів
